Київ

Історія про насіння, метро, совість і жлобство

Їхав я вранці у столичному метро з Позняків до Лук’янівської. Вагон був не сильно заповнений людьми, далеко не “биток”. Всі сидячі місця були зайняті, але простору у салоні вистачало для того, щоб обрати собі зручне місце для стояння.

На станції метро Славутич у вагон зайшов чоловік років за 30, у джинсах, кенгурушці – звичайний собі хлоп. Став він у кутку біля дверей, і щойно потяг рушив у бік Видубичів, чолов’яга дістав жменьку насіння і почав лузати. Ну, думаю, лузає собі – нехай лузає. Так само подумали й інші кияни та гості столиці, які цього ранку їхали разом зі мною у вагоні. Кожен з них був занурений у свої думки, відгородившись від оточуючих книжкою, музикою чи просто засівши у власній моральній капсулі, яка оберігає їхній простір від інших людей. Звичайна картина для підземки.

Я ж почав спостерігати за чолов’ягою із насінням. Він смачно лузав його, так, що тріск лушпиння різав вуха (а я стояв у двох метрах від нього). У цей час я глянув йому під ноги, а там повільно накопичувалися відходи від поїдання “сємок”. Лушпиння мужичок, звичайно ж, кидав собі під ноги і згрібав у куток до дверей вагону, не сильно турбуючись (точніше, зовсім не турбуючись), що у цьому вагоні їдуть інші люди, є діти, які банально не є свинями.

20160916_104216

Подивився я на цю картину, не став очікувати того моменту, коли поодиноке лушпиння перетвориться у купку, тим більше, що трошки нудно було їхати, і після станції метро Видубичі підійшов до чоловіка.

Кажу йому, мовляв, друже – не гарно так робити, бо ти не один у вагоні, і не свиня ж наче. Чоловік подивився на мене чи то здивовано, чи то втомлено, і заперечив: “Так а що, невже важко зробити смітник у вагоні, повісити якесь відро?”.

Насправді, традиційна відповідь. Коли нема аргументів, починай казати, що хтось мав би зробити щось, щоб ти не робив погані речі.

Люди у вагоні в цей час немов не помічали нічого, кожен десь у своєму світі, лише старенький дід так уважно слідкував за нашою розмовою з чоловіком із насінням.

Кажу знову до нього: “Я був би вдячний, якби це припинилося. Бо це жлобство, дякую”.

Чоловік нічого не відповів і натягнув на голову капюшон від кенгурушки. На станції метро Дружби народів він дочекався, поки всі люди зайдуть та вийдуть з вагону і, обережно так, ногою викинув купку лушпиння у проміжок між вагоном і пероном станції, вниз, на колію.

Ну, думаю, хоч якийсь вихід знайшов, неправильний, але мені стало цікаво, що буде далі.

20160916_104310

Після цього він знайшов собі місце на сидінні і почав лузати насіння, але лушпиння обережно складав собі у кишеню. Я вийшов на Лук’янівській, чоловік поїхав далі у сторону Дорогожичів-Сирця. Куди він висипав лушпиння з кишені в майбутньому – на дорогу чи у смітник, мені не відомо.

20160916_105413

Але мораль цієї історії досить проста. Кожне жлобство можна перемогти не лише штрафами, але і громадським вихованням, хоча б частково. Тим більше, що штрафи в нашій країні – це швидше вийняток і велика рідкість. І якби більшості людей, які нас оточують, не було б все одно, а вони боролися за чисті двори, озера, пляжі – все б стало якось так, краще у нашій країні. Якби думати про інших стало б модно, перетворилося на стиль життя. Рано чи пізно це станеться.

“БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ! ВАМ БОГ ПОМАГАЄ!”

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s